«Сьогодні вона знову крастиме…», або Крадіжка у життя

«Сьогодні вона знову крастиме…», або Крадіжка у життя

«Сьогодні вона знову крастиме» – подумала я, згадуючи, що на полиці стоять «Дворушники…». Книга, яка не відпускає до останньої крапки з міцних талановитих обіймів. Книга, яка робить тебе не рядовим читачем, а першорядним героєм її історії і, прочинивши «…Євангеліє від вовкулаки», шляху назад уже немає: Ти мусиш довести справу до кінця, адже тепер Ти учасник дійства і сьогодні саме Ти вирішуєш, яким має бути світ...

«Сьогодні вона знову крастиме» –  такими словами вітає читача книга В’ячеслава Васильченка «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», і тільки згодом розумієш, що зміст цих слів глибший навіть, ніж Маріанський жолоб.

Чесно кажучи, давно чекала, щоб в українській літературі з’явився конкурентний детективний роман. Конкурентний «на світовому ринку». Який би виривався за межі відвертої провінційності. І ось зараз – підказують обидва серця – нарешті. Воно.

Надзвичайна історія, одягнена в детектив. Перегортуючи сторінку за сторінкою, читач роздягає «Дворушників…» аж до самого серця, а точніше – двох… Це якраз той випадок, коли «детективний роман – це насправді історія не про вбивство, а про відновлення порядку». А ще про Кохання, Справедливість, Гроші, Славу, Мрії, Успіхи й Падіння, загалом же про Життя і навіть… про нас із вами. 

Зовнішня одіж роману – загадкові вбивства жінок. Якраз у розпалі літо – пора здійснення давно викоханих в уяві мрій, пора відпочинку, вражень, розпалу любові, а чи короткочасних, але не менш гарячих романів… Однак життя може зіграти злий жарт і все кане в Лету. Все. І навіть сама людина. Несправедливість? Чи її відродження? Автор запитує це в читача і вони (тепер уже вдвох) шукають відповідь, а щоб стати до неї на крок ближче, знімають верхню одіж…

А далі в нас вишукана класика: чи то червона сукня для жінки, чи то темний вугляний костюм з краваткою  для чоловіка, але саме тут, в другій оболонці роману, криються істини про вічне – про любов… Адже насправді все у світі заради неї. Навіть ми. І завдяки їй життя стає мистецтвом, а люди його творцями. Герої В’ячеслава Васильченка теж творять… Вони старанно вимальовують ескізики життя. Вони відомі й успішні, мають усе, купують найдорожчі і найякісніші життєві фарби, але до картини ніяк не дотягнуть. Чому? Кожен читач знайде свою відповідь, яка згодом неодмінно стане його буттєвим кредо і, можливо, убезпечить від стерні в серці, від помилок.

І ось ми вже дісталися до інтимної частини роману. Роздягнувши його остаточно, добираємося до ядра – філософії. Книга наскрізно філософічна, просочена гуманізмом і життєпоклоництвом. Як стверджує автор, «Людина неодмінно опиняється там, куди її приводять думки. Істина банальна. Але відкривається лише тоді, коли озираєшся на пройдену дорогу…». А думки після цієї детективної історії неодмінно приведуть у правильне місце. Вона допоможе читачеві вчасно  обернутися і «порахувати» свої серця, а заразом і «прорахувати» свою історію.

Крім цього, «Дворушники…» – це  книга не для читання, а для бесіди. Це розмова з автором через його героїв. Як часто ми можемо відкритися людям і поговорити про те, що болить? Цей роман безсоромно не запитує дозволу, а починає бесіду, за яку згодом дякуєш. Ефекту присутності автор досягає діалогами: невимушеними і природними. Тут не знайдеш штучності, хоч би як не копав. Тут усе по-справжньому: і хвилювання, і радісний сміх, який переслідуватиме кожного з нас. Автор майстерно переносить читача до героїв книги. І ти разом з Богданом Лисицею, його товаришами п’єш їхній улюблений «Greenfield», смієшся над вдалими, влучними жартами, приправленими легкою й доброю іронією. А ще Лисиця заручиться підтримкою читача в самому розслідуванні, але скажу відверто: доведеться не раз спітніти, постирати шини авто і порозминати мізки в гонитві за дводушниками й іншою нечистю (у тому числі – людською). І це таки стирає кордони. І вже немає читача й автора. Це вже єдиний організм, окутаний загадковою і до безмежжя цікавою історією. І якщо кажуть, що в детективі всі рушниці вистрілюють, то «Дворушники…» таки витратили всі кулі, а остання (срібна) влучить прямо в голову…

Ця книга таки крастиме, але не час на її прочитання, а читача. Крастиме жорстоко й безжально. Нахабно. Затиснувши рота усіляким іншим «требам». Крастиме назавжди. У його нескінченних «але». У його сірого життя. Якщо таке, не доведи Господи, раптом трапиться з ним.

Ірина Костюк